Що я не можу перекласти
«Die Marschflugkörper, in der Ukraine „beflügelte Raketen“ genannt». На це речення з німецьких новин в мені здіймається буча. З одного боку, відчуття полегшення: нарешті правильне слово, адже я більше не маю доступу до динамічного онлайн-словника, постійно оновлюваного користувач_ками. Раніше я часто ним користувалася, однак його розміщено на російській платформі, а все з країни-агресора нині в Україні заборонено. Не скажу, щоби вважала це неправильним. Авжеж, раніше я перекладала саме так: з української через російську на німецьку й подекуди у зворотному напрямку. Не так уже й складно для білінгви, коли бракує сучасних словників. Тепер я мушу більше гуглити й складати списки необхідних слів, мабуть, десь як до перекладач_ки в 1970-ті.
У полегшення вплітається стара германістська злостивість: що за потворне слово! «Ракета» — динамічна й струнка, вона має стиль. А що робить «Marschflugkörper» — тягне носок на військовому параді? Чомусь від нього я уявляю собі жирних домашніх качок, пихато переконаних, що можуть шугати в небо, як дикі. Однак ця нечисть дійсно може, ще й вибухає. Недавно три таких прилетіли в моє містечко. А потім ще раз. Вони пошкодили будинок, в якому я виросла. «Сім вікон із десяти, — жартував батько, — ми ще не програли». Із чорним гумором жити якось легше.
Тоді, в лютому, мені не жартувалося, і навіть «війна» не виходило вимовити — як і багатьом знайомим. Це слово здавалося матеріальним, як ніж, що оприявнюється, протикаючи шкіру. Варто його промовити, й одразу ж хтось постукає в двері — солдат, чужинець. І я не зможу його відмовити, заговорити, бо мова програє війні. Як назвати архаїчне – жахіття, насильство, вбивство? Які слова зможуть виразити, що за одну ніч твій світ перетворився на яєчну шкаралупу? Я могла би це прокричати, провити, проревти. Якби не страх, що як почну, то ніколи не зупинюся, що викричу себе до кісток, виблюю себе – у той час, коли потрібна ясна голова для швидких рішень. Цей невикричаний крик я носила в собі під час втечі й свого довгого повернення. Він і досі в мені.
Цю мовну фантазію я пригадала, вносячи з хати відра побитого скла, поки робітники латали наш дах. Війна постукала в мої двері і встромила скляні ножі мені в пучки. Тепер я можу вимовити всі слова світу, вони наче знову мають сенс, але правдиві з них лише кілька:
ЗЛІСТЬ – це те, що веде тебе й додає сили, навіть коли ти вже майже здихаєш. Кажуть, люди тебе не слухають, якщо кричиш від люті. Тоді вони не помічають, що твоя лють бушує не просто так. Іноді вона – єдине, що тримає тебе на ногах.
НЕНАВИСТЬ — це твій щит від немислимо підлої зради миру. Сильнішого почуття я не переживала ніколи в житті. Воно виповнює аж до пучок, змушує мріяти про кров і нищення, тому що мрія – це майже єдине, що ти, маленька людина, можеш протиставити гігантській машині війни.
НАДІЯ – це щось заборонене.
ПОДИХ — це твоє життя. У стані паніки й шоку це єдине, за що ти можеш триматися, аби не забути, що ти ще є. Часом, якщо щастить, вдихання близькості до людей і місць, яких любиш, означає навіть більше, ніж любов.
ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) — це різноманітні відмови психіки й тіла. Ти і твоє суспільство ще довго будете перейматися ними.
ПОЯСНЮВАННЯ — це те, чого від тебе очікують як від культурної діячки. Що, всі захисни_ці Азовсталі – справді неонаці? Чому твоя країна не здасться й не порятує людські життя? Чого ви такі чутливі? Відповіді на такі запитання часом ще називають перекладом, але я з цим не згодна. У ситуації перекладу обидві сторони намагаються наблизитися, порозумітися, вони дивляться одна на одну. А в таких запитаннях я бачу більше ігнорування, ніж цікавості, погляд згори донизу, конструювання нової колоніальності. І тут я не можу перекладати – я можу тільки кричати від люті, і мені не шкода.
Was ich nicht übersetzen kann
„Die Marschflugkörper, in der Ukraine „beflügelte Raketen“ genannt“. Diesem Teilsatz begegne ich in den deutschen Nachrichten, und meine Gefühle sträuben sich dagegen. Einerseits bin ich erleichtert – endlich das richtige Wort gefunden, denn das dynamische, von den Benutzern permanent ergänzte Onlinewörterbuch, das ich früher immer verwendet habe, ist mir unerreichbar geworden. Es ist auf einer russischen Plattform veröffentlicht, und alles aus dem Aggressorland ist nun in der Ukraine verboten, was ich nicht unbedingt unnötig finde. Jawohl, so habe ich früher übersetzt – aus dem Ukrainischen übers Russische ins Deutsche und manchmal vice versa. Kein besonderer Aufwand für eine Zweisprachige, wenn es an modernen Wörterbüchern mangelt. Jetzt muss ich mich auf viel mehr Googeln einlassen und die Listen der notwendigen Vokabeln erstellen, so wie es die Übersetzer:innen der 1970er etwa gemacht haben mussten.
Mit Erleichterung vermischt sich allerdings die alte germanistische Schadenfreude: Was für ein Unwort! Die Rakete hat Dynamik und Schlankheit, hat Stil. Was macht dagegen ein Marschflugkörper – steht Spalier in der Militärparade? Irgendwie stelle ich mir bei diesem Wort fette Hausenten vor, die sich übermutig einbilden, wie Wildvögel in den Himmel schießen zu können. Nichtdestotrotz können die Dinger tatsächlich schießen und explodieren. Neulich haben drei davon meinen Heimatort getroffen. Und dann noch ein Mal. Das Haus, in dem ich aufgewachsen bin, ist beschädigt worden. „Sieben von zehn Fenstern“, scherzte mein Vater, „noch haben wir nicht verloren“. Mit Galgenhumor geht es irgendwie leichter.
Damals, im Februar, konnte ich weder scherzen, noch das Wort Krieg aussprechen, wie viele, die ich kenne. Es schien materiell zu sein, wie ein Messer, ein ніж (nizh), das unter die Haut eindringt und wahr wird. Würde ich es einmal in den Mund nehmen, würde sofort jemand an meine Türschwelle treten – ein Soldat, ein Fremder. Und ich würde ihm nichts einreden, mich nicht ausreden können, denn die Sprache verliert gegen den Krieg. Wie kann man das Archaische benennen, das Grauen, die Gewalt, den Mord? Welche Worte schaffen es auszudrücken, dass deine Welt über Nacht zu einer Eierschale geworden ist? Schreien könnte ich über diesen Zustand, heulen, toben. Wenn nicht die Angst wäre, dass ich, einmal begonnen, nie damit aufhören würde, dass ich mich bis auf die Knochen herausschreien, mich herauskotzen würde – in einer Zeit, in der man einen klaren Kopf für schnelle Entscheidungen braucht. Diesen nicht ausgeschrienen Schrei habe ich auf der Flucht und während der langen Rückkehr in mir getragen. Er steckt immer noch in mir.
An diese Sprachfantasie erinnerte ich mich, als ich die Glasscherben eimerweise aus dem Haus herausschleppte, während die Bauarbeiter unser Dach flickten. Der Krieg ist an meine Türschwelle getreten und hat mir seine gläsernen Messer in die Fingerspitzen gestoßen. Jetzt kann ich alle Wörter dieser Welt aussprechen, sie scheinen wieder Bedeutung zu haben, aber nur wenige bleiben wahr:
DIE WUT ist etwas, das dich vorantreibt und Kraft verleiht, selbst wenn du fast am Verrecken bist. Man sagt, die Anderen hören dir nicht mehr zu, wenn du vor Wut brüllst. Dann bist du auf einmal nicht mehr der gut erzogene, nette und rationale Mensch, den sie gerne hätten. Dabei übersehen sie, dass deine Wut gute Gründe haben kann. Manchmal ist sie das einzige, was dich noch aufrecht hält.
DER HASS ist dein Schild gegen den undenkbar gemeinen Verrat am Frieden. Ein intensiveres Gefühl habe ich im Leben nicht erlebt. Er füllt dich bis in die Fingerspitzen aus, lässt dich von Blut und Vernichtung träumen, denn der Traum ist fast alles, was du, ein kleiner Einzelmensch, der riesigen Maschinerie des Krieges entgegenstellen kannst.
DIE HOFFNUNG ist was Verbotenes.
DER ATEM ist dein Leben. In Panik und Schock ist es das einzige, woran du dich halten kannst, um nicht zu vergessen, dass du immer noch da bist. Manchmal, wenn du Glück hast, bedeutet das Einatmen der Nähe zu deinen geliebten Menschen und Orten sogar mehr als Liebe.
PTBS (Posttraumatische Belastungsstörung) ist ein facettenreiches Versagen der Psyche und des Körpers. Es wird dich und deine ganze Gesellschaft noch sehr lange beschäftigen.
DAS ERKLÄREN ist das, was von dir als einer Kulturschaffenden erwartet wird. Sind die Kämpfer:innen von Asowstal tatsächlich alle Neonazis? Warum kann sich dein Land nicht aufgeben und so die Menschenleben retten? Müsst ihr immer so sensibel sein? Das Beantworten solcher Fragen wird manchmal Übersetzen genannt, ich stimme dem aber nicht zu. Beim Übersetzen versuchen sich zwei Gesprächsparteien einander zu nähern, sich zu verständigen, sie schauen einander zu. Bei solchem Nachfragen sehe ich mehr Ignoranz als Interesse, einen Blick von oben nach unten, das Konstruieren einer neuenKolonialität. Da kann ich nicht übersetzen, ich kann nur wütend schreien, und es tut mir nicht leid.
What I can't translate
„Die Marschflugkörper, in der Ukraine „beflügelte Raketen“ genannt“. I encounter this partial sentence in the German news, and my feelings bristle against it. On the one hand, I am relieved – finally found the right word, because the dynamic online dictionary, permanently supplemented by users, which I had always used before, has become inaccessible to me. It is published on a Russian platform, and everything from the aggressor country is now banned in Ukraine, which I don’t think is necessarily useless. Yup, that’s how I used to translate – from Ukrainian to Russian to German and sometimes vice versa. No special effort for a bilingual when there is a lack of modern dictionaries. Now I have to engage in a lot more googling and compiling lists of necessary vocabulary, the way translators in the 1970s or so must have done.
Mixed in with relief, however, is the old Germanic Schadenfreude: What a non-word! The rocket is dynamic and slender, has style. What is a cruise missile doing in comparison – standing in line in the military parade? Somehow, when I hear this word, I imagine fat domestic ducks, cockily imagining they can shoot into the sky like wild birds. Nonetheless, these things can actually shoot and explode. The other day, three of them hit my hometown. And then one more time. The house I grew up in was damaged. „Seven out of ten windows,“ my father joked, „we haven’t lost just yet.“ Somehow it’s easier with gallows humor.
Back in February, I couldn’t joke or utter the word war like many I know. It seemed material, like a knife, a ніж (nizh) that pierces beneath the skin and becomes true. If I were to ever make use of it, someone would immediately come to my doorstep – a soldier, a stranger. And I would not be able to talk him into anything, talk myself out of it, because language loses against war. How can one name the archaic, the horror, the violence, the murder? What words manage to express that your world has become an eggshell overnight? I could scream about this circumstance, howl, rage. If it weren’t for the fear that, once started, I would never stop, that I would scream myself to my very bones, puke myself out – at a time when you need a clear head to make quick decisions. I carried that not executed scream inside me, fleeing and during the long return. It is still inside me.
I remembered this metaphor as I dragged the broken glass out of the house by the bucketful while the construction workers patched our roof. War came to my doorstep and plunged its glass knives into my fingertips. Now I can say all the words in the world, they seem to have meaning again, but only a few remain true:
RAGE is something that drives you forward and gives you strength, even when you are almost dying. They say that others no longer listen to you when you roar with rage. Then they suddenly don’t think of you as the well-mannered, kind, and rational person they would like you to be. But they overlook the fact that your anger can have good reasons. Sometimes it is the only thing that keeps you going.
HATE is your shield against the unthinkable betrayal of peace. I have not experienced a more intense feeling in my life. It fills you to your fingertips, makes you dream of blood and destruction, for that dream is almost all that you, a small individual, can oppose to the vast machinery of war.
HOPE is something forbidden.
THE BREATH is your life. In panic and shock, it’s the only thing you can hold on to, so you don’t forget you’re still there. Sometimes, if you’re lucky, breathing in the closeness of your loved ones and places means even more than love.
PTSD (Post Traumatic Stress Disorder) is a multi-faceted failure of the mind and body. It will haunt you and your entire society for a very long time.
EXPLAINING it is what is expected of you as a culture creator. Are the fighters of Azovstal really all neo-Nazis? Why can’t your country surrender and save people’s lives? Do you always have to be so sensitive? Answering such questions is sometimes called translating, but I don’t agree with it. In translating, two parties to a conversation try to approach each other, to communicate, they look at one another. With such inquiries I see more ignorance than interest, a view from above downwards, the construction of a new coloniality. In that case I can’t translate, I can only shout in rage, and I’m not sorry.
Translation: Armin Hosseini
Share
-
25 Samstag
18:00 UhrMit Sprache handeln, Tag III
Vor Ort und im Livestream
Mit Tsitsi Dangarembga, Anja Johannsen, Sarah Elena Müller, Florian Neuner, Eduard Escoffet, Tone Avenstroup, Miia Toivio, Lilian Pithan, Kai Pfeiffer, Karolina Golimowska, Iryna Herasimovich, Nelia Vakhovska, Claudia Dathe, Kateryna Kalytko, Lyuba Yakimchuk, Ija Kiwa, Daryna Gladun, Heike Fiedler