Excerpts from «Kyiv Diary»
Until the last minute, I didn’t believe this would happen. Mom’s vacation was coming up and we were going to eat sushi and binge-watch TV shows. I have two books to translate. But now the world is falling apart. Yesterday I hugged Mom and told her that I love her very much and that we don’t know why we are here or why the world is like it is, or how we ended up in this specific moment in time—we, these ordinary people who are utterly unprepared for war. I can hear more explosions.
***
We went to the bomb shelter. We were very scared: we’d read that concrete buildings aren’t any good in an explosion. A building like that folds into big chunks. But the bomb shelter was in a brick building, a clinic. Three of us sat on two stools, which we’d brought along.
Someone says there was an air raid siren in the village of Pogreby.
I say to Dad: “We got these stools in the eighties, and here we are, sitting on them in a bomb shelter. Now, there’s stability for you!”
A drunk guy on a nearby bench says to another: “This is nice, a heart-to-heart conversation. That’s how I want to talk to everyone.”
I tell Dad: “The best people in the city are here. If it weren’t for the war, you’d think it was New Year’s Eve.”
I tell Mom: “We are here, like in Akhmatova’s poem Requiem.”
Mom says: “We are standing our ground now—here—so that things don’t get worse, as they did in the poem.”
Mom also says: “It says on the internet that one of our rockets sat idle for thirty years. And then they launched it and it blew something up in Russia.”
I say: “A rocket sat for thirty years and then it blew something up? This sounds like a miracle performed by Bartholomew the Apostle.”
Mom says: “Yes, that’s what it says on the internet.”
Auszüge aus dem „Kiewer Tagebuch“
Bis zur letzten Minute hatte ich nicht geglaubt das das hier passieren würde. Mamas Urlaub stand vor der Tür und wir wollten Sushi essen und reihenweise Serien gucken. Ich habe zwei Bücher zu übersetzen. Aber jetzt bricht die Welt zusammen. Gestern habe ich Mama umarmt und ihr gesagt, dass ich sie sehr lieb habe und dass wir nicht wissen, warum wir hier sind oder warum die Welt so ist, wie sie ist, oder weshalb wir genau in diesem Moment gelandet sind – wir, diese normalen Leute, die für einen Krieg äußerst unvorbereitet sind. Ich kann weitere Explosionen hören.
***
Wir sind in den Luftschutzbunker gegangen. Wir hatten große Angst: wir hatten gelesen, dass Betonbauten im Fall einer Explosion überhaupt nicht gut sind. So ein Gebäude faltet sich in große Stücke. Aber der Luftschutzbunker war in einem Backsteingebäude, in einer Klinik. Drei von uns saßen auf zwei Hockern, die wir mitgebracht hatten. Jemand sagt, dass es im Dorf Pogreby eine Luftschutzsirene gab.
Ich sage zu Papa: „Wir haben diese Hocker in den Achtzigern gekauft und jetzt sitzen wir auf ihnen, hier, in einem Luftschutzbunker. Jetzt geben sie dir Stabilität!“
Auf einer Bank in der Nähe sagt ein betrunkener Typ zu einem anderen: „Das ist schön, ein Gespräch von Herz zu Herz. So möchte ich mit allen reden.“
Ich sage zu Papa: „Die besten Leute der Stadt sind hier. Wenn es nicht wegen des Krieges wäre, könnten man meinen, es sei Silvester.“
Ich erzähle Mama: „Wir sind hier, wir in Akhmatovas Gedicht Requiem“
Mama sagt: „Wir stehen jetzt hier, damit die Dinge nicht schlimmer werden, so wie in dem Gedicht“
Mama sagt auch: „Im Internet steht, dass eine unserer Raketen 30 Jahre lang untätig herumgelegen hat. Und dann haben sie sie abgefeuert und sie hat in Russland etwas in die Luft gejagt.“
Ich sage: „Eine Rakete stand für 30 Jahre herum und hat dann etwas in die Luft gesprengt? Das klingt wie ein Wunder das der Apostel Bartholomäus vollbracht hat.“
Mama sagt: „Ja, das steht so auch im Internet.“
Übersetzung: Marie Beckmann
Уривки з «Щоденник з Києва»
Я до останнього не вірила, що це станеться, ми збиралися під час маминої відпустки їсти ролли та дивитися серіали, у мене дві книжки для перекладу, а тепер наш світ руйнують. Вчора я обійняла маму і сказала, що дуже її люблю і що ми не знаємо, для чого ми тут і чому світ такий, і чому ми опинилися у ньому саме зараз, звичайні люди, які ніколи не готувалися до війни. Знову вибухи.
***
Ми пішли до бомбосховища, ми були дуже налякані, тому що пишуть, що панельний будинок під час вибуху зкладується блоками. Бомбосховище у цегляній поліклініці, так там сиділи втрьох на двох стільцях, хтось сказав, що в селі Погреби працювала сирена, кажу тату: «Ці стільці купили ще у 80-х, і ось ми сидимо на них у бомбосховищі, ось стабільність». На лавці один п’яний чолов’яга каже іншому: «Я хочу так поговорити з кожним». Кажу татові: «Тут найкращі люди міста, якби не війна, можна було б подумати, що зараз Новий рік». Кажу мамі: «Ми тут – як у поемі Ахматової «Реквієм», мама каже: «Ми тут і стоїмо зараз, щоб не стало, як у цій поемі». Мама каже: «В інтернеті написано, що якась наша ракета не літала тридцять років, а потім злетіла і щось підірвала у Росії». Кажу: «Ракета не літала тридцять років, а потім щось підірвала? Це якесь диво святого Варфоломія». Мама каже: «Так там і написано в інтернеті». Телефоном хтось говорить, що у П підгорає, мама радіє: «Я хочу це чути». Кажу: «Аналітика, на яку ми заслуговуємо». Костік каже: «У «Флоренції» бомбосховище – просто оаза». Кажу мамі: «Ось візіонери. Хоча так, це нам у 90-х було не до того, а в них війна не закінчувалась ніколи».
Teilen
-
09 Dienstag
19:30 UhrHausgäste im August 2022 (I)
Olga Bragina, Anna Gschnitzer, Demian Lienhard und Tania Rodionova in Lesung und Gespräch